Олена Пчілка не любила розмов про погоду
«Вибрала остаточне місце для будівництва. Очистили від терну ту площинку, що ти рекомендував. Вона найкраща для дому, – повідомляє етнографиня і письменниця Олена Пчілка – Ольга Косач, своєму чоловіку Петрові Косачу про початок будівництва дачі біля Гадяча – сучасний райцентр на Полтавщині. – Тільки хату і будинок одночасно там ніде будувати. Зупиняюся на будинку. Краще зводитиму довше, в міру грошей. Та зате вже буде те, що слід».
Вони одружилися 1868-го. Обоє були зі знатних українських родин. Ольга – з Драгоманових, із Гадяча. Петро – із Мглина – тепер райцентр Брянської області Російської Федерації. Був юристом і працював головою Новоград-Волинського з’їзду мирових посередників. Після одруження купив у кредит село Колодяжне із прилеглими 500 гектарами землі. Там вони звели будинок і поселилися. Мали синів Михайла і Миколу, доньок Ларису, Ольгу, Оксану й Ізидору.
Улітку Ольга Косач із дітьми їздить у Гадяч до родинної садиби. Дбає, аби доньки й сини проводили більше часу на природі, а найбільше хвора на туберкульоз кісток Лариса – письменниця Леся Українка. Буває, винаймають будинок з окремою купіллю на річці Псел. Ходити до загальної дівчині було важко, і соромилася милиць та пошкодженої ноги.
Після смерті матері Єлизавети Драгоманової 1895-го Ольга Косач ділить із братами спадщину і задумує побудувати дачу біля Гадяча для відпочинку влітку. Тоді Косачі живуть у найманій квартирі в Києві, а дім у Колодяжному здають.
Для садиби добирають ділянку, що виходила б до річки Псел. Зупиняються на гектарові молодого лісу – на який місцеві кажуть Голубівщина, бо колись належав поміщикам Голубам. Місцина похила, подекуди порізана ярками. Має дві галявини. Косачі називають Зеленим Гаєм.
«На горі ліс кінчався. Невеличка смуга орної землі, що належала теж нам, прилягала вже до широченного полтавського шляху. По ньому в давнину ходили чумацькі валки й пересувалося військо. В цей час їздилося незначною вузькою колією. Решта шляху, поросла споришем, лежала, мов той широкий зелений килим. На цей шлях ми любили ходити при заході сонця, – писала у спогадах «Зелений Гай» 1954-го Ізидора Косач-Борисова. – Широкий краєвид, що там відкривався очам, справді був напрочуд гарний: за шляхом тяглися аж до самого обрію поля – колишній степ, а тоді давно вже розораний. Серед полів зрідка розкидані хуторські садиби з садками, позначені притаманними полтавському пейзажеві тополями, на пригорках височіли вітряки».
Будівництво починають 1897-го. Бракує грошей, щоб упоратися за сезон. Петро Косач пропонує продати землю біля Торчина на Волині. Дружина не дозволяє, здають її в оренду. Він разом зі старшим сином Михайлом допомагають в організації, створюють план. Леся, Ольга й Оксана дають поради щодо оформлення дому. Хочуть, аби був подібний до садиби в Колодяжному. Використовують елементи стилю звідти. Майстрів теж привозять із Волині під керівництвом Кароля Русиловича.
«Сьогодні ми після чаю пішли на хутір. Кароль там спав, ми його розбудили і обдивились весь дім, – писала у травні 1899-го матері після першого візиту на дачу Оксана Косач. – Він дуже гарний. Внизу у всі вікна вставлено стекло і побілено. Кароль затопив печі, щоб висох пол, бо його вимили».
Біля дому ставлять хату для сторожа, облаштовують льoдовню, повітку в лісі й купальню на березі Псла. Заводять пасіку.
Будинок зводять із цегли. Зі східного боку має два поверхи, з протилежного – один. У ньому 11 кімнат. Найбільші – вітальня та їдальня. Часто обідають на великому балконі з краєвидом на річку. Для опалення дому взимку поставили грубки, у вітальні – камін. На верхньому поверсі вікна – заокруглені вгорі. Були оформлені половиною восьмикутної зірки з червоного скла.
«До річки зробили три різні дороги, відповідно до потреб. Одну широку для проїзду – возити воду. Дві – щоб ходити, – згадувала Леся Українка. – Одну з них тато назвав «стезя благоразумія». Була довша, зате вигідніша – добре вирівняна, спускалася серпантиною, на боках стояли лавочки в кількох місцях для відпочинку в холодку під деревами, а в бік Псла – прочищено ліс, щоб милуватися річкою. Цією дорогою ходили старші мешканці Зеленого Гаю. У всіх своїх заходах мама дбала завжди і про естетику, й про доцільність, а також про вигоду й смаки близьких їй людей».
Щоб бігати купатися до річки, роблять круту вузьку доріжку зі східцями. Олена Пчілка називає її козячою стежкою.
«Часто гостювали в нас родичі та знайомі. Це товариство складалося з людей різного віку, уподобань і переконань, – ділилася спогадами Ізидора. – Мали різні зацікавлення, особливо – різні політичні переконання. Були в товаристві й помірковані демократи, й ярі самостійники й соціялісти. Певна річ, що не було ніколи в цьому товаристві ані україножерів, ані більшовиків. Так як збиралися люди культурні, то всі поважали одне одного. Старші не надуживали свого права гримати на молодь. Навіть мама, яка завжди обстоювала погляди і незгоду з соціялістами, не ображала опонентів. А гаряча молодь з пошани до старших обстоювала в дискусіях свої переконання завжди в формах цілком пристойних. Одні до одних були толерантні».
До садиби Косачів 1899-го одним із перших гостей прибуває художник Фотій Красицький, який навчається в Петербурзі. Під враженням від природи він купує неподалік хату і кілька років пише під Гадячем картини.
Того ж року в Полтаві гастролює хор Миколи Лисенка. Олена Пчілка просить композитора погостювати в неї на дачі – за понад 100 км від міста. Він відписує, що зможе приїхати пізно ввечері. Вона погоджується і просить сходити на шляху з Полтави біля річки на переправі. Туди відправляє човни, щоб швидше дісталися до дачі.
Ніхто з Косачів не знає про цей візит, лягають спати. Їх будять українські пісні, які хор починає співати, ще не зійшовши з човнів. Такого багатоголосся і виконання Гадяч не чув раніше. Побачити хор сходиться пів міста. Чарівності концерту біля садиби Косачів додає місячна ніч. Леся страждає від загострення хвороби, але після виступу її самопочуття покращується.
На наступне літо запрошують художника Івана Труша зі Львова, що входив до складу Австро-Угорщини. Він приїжджає працювати до Києва, де сходиться з Лесею Українкою. Вона в Зеленому Гаю знайомить його з двоюрідною сестрою Аріадною Драгомановою. Маляр закохується в неї й одружується.
«Будемо човном плавати і просто руками, коли вмієте. Зможемо читати і розмовляти, я гратиму Шумана і Шопена, окрім того українських пісень масу у власній транскрипції. Мої сестри покажуть вам всю околицю. Побачите вже таку Україну, що «українішої» й нема, – пише Леся до письменниці Ольги Кобилянської в Чернівці. – Гойдаючись у гамаках попід дубами, прочитаємо ваші нові твори. А мої хіба старі, або нових тим часом дасть Бог. Наша хата оточена лісом, а нижче по річці ліс ще більший. Не смерековий, правда, а мішаний. Але темний і гарний».
Кобилянська приймає запрошення і відвідує дачу Косачів. Олена Пчілка всіх зустрічає гостинно. Вміє підтримати будь-яку розмову. Не любить тільки говорити про погоду. Зневажливо ставиться до проявів надмірної ввічливості.
«Мама була уважна й старалася, щоб гостям у Зеленому Гаю було вигідно й приємно, – писала у спогадах Ізидора Косач-Борисова. – Дбала, щоб, бува, одне одному не заважали працювати чи якось наприкрились. До обіду кожен робив, що бажав, і йшов, куди хотів. Леся часто писала, напівлежачи в гамаку в лісі. Лисенко відокремлювався коло рояля. Хтось рибалив на Пслі або купався і брав сонячні купелі десь на березі. Хтось зачитувався книжкою десь на природі. Але до обіду мама вимагала, щоб усі збиралися вчасно, без запізнень. Цій вимозі охоче корилися. Кожному хотілося до гурту, до цікавого товариства, обмінятися думками, почути дотеп, жарт, та й апетит від свіжого повітря й перспективи смачного обіду приспішував».
Серед гостей буває і коханий Лесі Українки, білоруський соціаліст і член київського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» Сергій Мержинський. Він на рік старший. Знайомі з 1897-го з Ялти, де обоє лікувалися від туберкульозу. Літні дні проведені з ним, стають найпліднішими для Лесі Українки під Гадячем. Вона пише поетичні драми «На руїнах» та «В пущі», поезії «Забута тінь», «Одне слово», «Порвалася нескінченна розмова», «Забуті слова», «Ніобея».
Залишаючи дачу Косачів, Сергій Мержинський дарує збірку Генріха Гейне німецькою мовою із дарчим написом «Панне Лесе, в знак дружеской приязни». Вона йому навздогін шле рядки нової поеми: «Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди? Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О, візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди! Візьми мене з собою». Наступного року він помирає в неї на руках у Мінську.
Вечори в Зеленому Гаю проводять за співами біля піаніно, на березі або на човнах. Прослуховують нові твори у виконанні авторів. Обговорюють літературні новинки.
«Молодь переважно слухала старших. Але бували такі «дерзающі», що подавали зауваження, які не конче були в унісон з висловлюваннями вже визнаних, – писала про життя на дачі Ізидора Косач-Борисова. – І ці письменники з іменем, як Леся Українка, Коцюбинський чи Кобилянська поважно, спокійно дискутували, обстоювали свої думки в суперечках навіть з опонентами мало компетентними й спокійно вислуховували їхні критичні зауваження».
У Зеленому Гаю проходять літературні конкурси. Мають право брати участь усі охочі. Обирають слово, яке стає назвою твору. Кожен може писати твір будь-якого літературного жанру і на будь-яку тему. Аби зміст відповідав назві. Учасникам дають по кілька годин. Потім твори підписують псевдонімами і здають Ользі Косач. Вона їх читає. Присутні оцінюють почуте.
22 роки простояла дача Косачів у Зеленому Гаю біля Гадяча на Полтавщині. Олена Пчілка найняла Івана Киряченка пофарбувати дах на будинку в Зеленому Гаю. Зробив це недбало, і господиня змусила перефарбовувати. Після встановлення радянської влади він став комісаром міськради в Гадячі. За його розпорядженням почали рубати дуби Зеленого Гаю. 70-річна письменниця поїхала до Києва й дістала документ, що забороняв вирубування. Після того міськрада продала будинок Косачів. Його розібрали на матеріали
Леся Українка під час відпочинку в Єгипті заробляла гроші
«Мене мучать всякі болі в поражених місцях і те, що раз у раз нудить. Видно, що, крім Єгипту, нема мені лікарства, – пише Леся Українка в листі до подруги Маргарити Комарової 23 березня 1909 року. – Бо приписаного мені іхтіолу не приймає організм, а від сироліну виразних наслідків не бачу. Через те я все марю про Єгипет, хоч то ще річ далека, але вже збираю відомості про нього. Оце виписую собі Бедекера (автор путівника Єгиптом. – Країна). Крім того, хотіла б я ще й через людей допитатись, де і як там саме живуть і лічаться хворі люди».
Поетеса страждає від туберкульозу кісток, і лікарі радять їй теплий клімат. Намагається більше часу проводити на дачі під Гадячем, у Криму та Грузії.
Хвороба прогресує, перекидається на нирки. Леся вирішує пожити в Єгипті. Батько Петро Косач продає записану на неї землю в Торчині на Волині. Письменниця їде з чоловіком фольклористом Климентієм Квіткою. Він на дев’ять років молодший за Лесю Українку і теж хворіє на туберкульоз. Добираються кораблем з Криму, через Грузію.
«Бачили великі піраміди і великого сфінкса – се справді щось єдине на цілім світі! Ніякі картини чи фотографії не можуть дати справжнього поняття про душу сих камінних істот, – пише Леся Українка в листі до матері в грудні 1909 року. – Особливо сфінкс, він має велику тисячолітню душу, живі очі. Немов бачить вічність. А який там пейзаж перед очима сфінкса! Не розчарував мене Єгипет».
Селяться в пансіонаті в місті Хельван. Зараз це південне передмістя Каїра. Її самопочуття покращується, спадає температура, зникають головний біль і кровохаркання.
«Живеться тут не зле. Оселилися в порядних людей і в досить привітному товаристві, – ділилася Леся Українка з письменником Борисом Грінченком. – Ся Villa Continental уряджена в домі багатого араба. Збудованому для приватного вжитку, з двориком посередині, з балконами в кольорових шибках».
Щоб платити за номер, Климентій Квітка шукає заробіток, але марно. Тому за кілька тижнів повертається в Грузію.
«Трапилась мені одна спішна робота. Зарібку ради перекладала концесійні та орендні контракти з французької на російську, – пише Леся Українка в листі до матері. – А що я тепер ніколи не пишу сидячи, усе лежачи, то пришилось чимало полежати. Три дні пролежала, 15 рублів заробила. Ще й спина та ноги перестали боліти».
Пізніше викладає французьку та німецьку мови чотирьом чоловікам. Щодня займається по 3–4 год. Заробляє від 65 до 75 руб. на місяць. Це половина суми, що платить за проживання. Бідкається в одному з листів: «Мушу проживати запасні гроші, що мене не дуже-то радує».
У той же час Єгипет відвідує археолог Дмитро Яворницький. Зустрічається з Лесею в санаторії.
«Він видався мені симпатичним та інтересним чоловіком. Поїхав у горішній Єгипет оглядати тамошні руїни, а на поворіт проживе тут з тиждень на нашій віллі для відпочинку, – пише до філолога Михайла Кривинюка. – Він завзятий дід – лазив і на піраміди, і в піраміди, і де його тільки не носило! Се в 60 літ і з ревматизмом! Ну-ну! Треба буде з ним ще раз в єгипетський музей поїхати – на «пані з золотим обличчям» подивитись. Там є така одна красавиця. А поки що я сиджу грибом і нікуди не рипаюсь».
Живе в Єгипті всю зиму 1909–1910 років. Їй стає краще, тому повертається туди наступними роками. Там розвиток хвороби уповільнюється, але зупинити її не можна. 1913-го Леся Українка помирає.
×
Джерело: gazeta.ua
